Трансформація економічного і соціального життя, що відбувається під суттєвим впливом інформаційних технологій, зумовила широке використання знань та ідей, які людство накопичувало протягом століть, тому інформаційна діяльність стає невід’ємною частиною його діяльності. Інформатизація держав передбачає саме ефективне використання знань, інтегрування можливостей і досвіду світового глобального економічного середовища, вимагає об’єднання зусиль усього міжнародного співтовариства.
Роботи щодо електронних бібліотек було розпочато у США у 80-х рр., у Великобританії — на початку 90-х рр. минулого століття. Зазвичай такі роботи розпочиналися з виконання проектів невеликими групами спеціалістів, але протягом кількох років такі проекти набували статусу національних програм та міжнародних проектів. Прикладами можуть слугувати проект створення ЕБ для країн «великої сімки», до участі в якому було запрошено і Росію, програми «DLI» у США та «eLib» у Великобританії. В Японії ведуться роботи з реалізації проекту «Електронні бібліотеки 21 століття». У Німеччині створюється ЕБ «Global-Info».
Організація управління інформаційними ресурсами припускає створення норм і механізмів, що забезпечують:
координацію діяльності з формування інформаційних ресурсів;
визначення повноважень і відповідальності стосовно інформаційних ресурсів органів державного управління, органів місцевого самоврядування, підприємств і установ;
визначення порядку фінансування і фінансової звітності зі створення і ведення інформаційних ресурсів;
організацію реєстрації й обліку інформаційних ресурсів як майна;
контроль використання інформаційних ресурсів і надання їх у доступ;
контроль захисту і збереження інформаційних ресурсів.
Інформаційне суспільство, як ми його уявляємо, дає можливість людям всебічно із найкращим результатом реалізовувати свій потенціал і прагнення. Для цього інформаційні технології мають спрямовуватися на досягнення взаємодоповнюючих цілей: забезпечення сталого зростання народів, підвищення їхнього добробуту, стимулювання суспільної злагоди і повної реалізації стабільного транспарентного і відповідального управління. Досягнення цієї мети і вирішення виникаючих проблем вимагає ефективних національних і міжнародних стратегій розвитку правових відносин.
У розвинутих країнах світу влада не просто спостерігає за розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, а створює для цього спеціальні умови, упорядковує і системно організовує саму інформацію, засоби телекомунікацій, а найголовніше права громадян щодо доступу до інформації. Хоча функціонування великих інформаційних систем потребує сумісності, яка необхідна під час обміну інформацією. Головною проблемою є не технічна або програмна сумісність, а визнання необхідності використовувати інформацію, підготовлену в інших установах, розділяючи відповідальність за створення інформації, оскільки, наприклад, програми зі створення електронних бібліотек об’єднують зусилля різних державних та громадських, як правило, некомерційних, структур. Ці програми призначені для інтеграції ресурсів університетів, бібліотек, музеїв, архівів та інших інформаційних закладів за допомогою сучасних інформаційних технологій.
Відставання ж в галузі інформатизації в умовах глобалізації загрожує корінним національним інтересам країни.
Сучасна наука, за наявними оцінками, упритул підійшла до такого рівня, коли можуть створюватися небачені раніше геополітичні загрози науково-технічного характеру, а ідеології засекречування в сфері науки, на жаль, немає. Проблематична сама по собі, вона не може бути остаточно врегульована правовими нормами прямої дії, зокрема чинним Законом «Про державну таємницю», оскільки основні предмети академічної та галузевої науки вирізняються різноманітною термінологією. До того ж вони внесені до переліку тем, які фінансуються з національного бюджету (народом), і належать до системи інформації. За таких умов інститут державної та інших таємниць в умовах глобалізації має стати, зокрема специфічним засобом боротьби з наукомістким тероризмом, а також посилити контроль за особливо небезпечними з цієї точки зору НДДКР.
Розроблюючи національні стратегії, кожна країна виходить з поставленої мети, наявної інформаційної інфраструктури, накопиченого досвіду протидії негативним факторам і підтримки позитивних факторів суспільного розвитку.
Законодавства США, Великобританії, Російської Федерації, інших розвинутих демократичних країн, гарантуючи своїм громадянам конституційне право на отримання, зберігання і розповсюдження повної, достовірної і своєчасної інформації з усіх питань життєдіяльності держави і суспільства, водночас обмежують розповсюдження визначених відомостей, що належать до забезпечення національних інтересів держави, її безпеки і обороноздатності. Правові основи віднесення таких відомостей до державних таємниць встановлено законодавчо відповідною системою захисту державних таємниць у діяльності органів законодавчої, виконавчої і судової влади, органів місцевого управління і самоврядування, органів державного контролю і нагляду, юридичних осіб, незалежно від форм власності, а також фізичних осіб на території держави та в її установах за кордоном. Наприклад, у Великобританії ці питання регулюються законом «Про захист державних таємниць»,у Литовській Республіці — «Про державні таємниці та їх охорону», в Республіці Білорусь — «Про державні таємниці» тощо.
В Україні правовий режим державної таємниці (ДТ) визначено Законом України «Про державну таємницю», іншими нормативно-правовими актами, а також укладеними Україною міжнародними договорами та угодами про взаємну охорону державних таємниць і регулює у суспільстві відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, її засекречуванням, охороною та контролем з боку держави за станом цієї роботи. Його дія не поширюється на відносини, пов’язані з охороною іншої, передбаченої законом, таємниці (службової, військової, банківської, комерційної тощо), якщо остання водночас не є ДТ. Інформація розглядається як ДТ з часу її внесення до Зводу відомостей, що становлять ДТ України (ЗВДТ).
Забезпечення інформаційної безпеки є досить складним видом діяльності, пов’язаним з протидією загрозам національним інтересам в інформаційній сфері, оскільки до об’єктів національних інтересів в інформаційній сфері належать: інформація, інформаційна інфраструктура, правовий статус людини і громадянина в галузі інформаційної діяльності. Свобода суттєво розширила інформаційні потреби і взаємовідносини соціально активної частини нашого суспільства, поставила на порядок денний потребу чітко уявити загрози нашому вільному розвитку та шляхи попередження і протидії цим загрозам без посилення використання силових структур у політичних і економічних сферах. Дискусії 5], що ведуться навколо цього питання, зумовлюють гостру потребу нашого суспільства у створенні цивільних державних інституцій, які б контролювали свободу інформаційних відносин, опрацьовуючи сучасні світові законодавчі тенденції.
Проблеми визначення організаційно-правового статусу функції державного управління інформаційними ресурсами актуальні всюди. Задовільної статистичної характеристики наявності і використання інформаційного ресурсу у світовому масштабі немає поки в жодній країні, а за окремими категоріями і видами інформації відсутні навіть узагальнюючі дані. Так, у 1996 році половина обстежених британських установ мала недоліки в сфері інформації і документації, 18% керівників користуються послугами персоналу, 77,6% шукають інформацію самостійно.
Тому найпринциповішою проблемою стає правове регулювання обміну інформаційними ресурсами, оскільки в умовах динамічного розвитку світових інформаційних комунікацій і технологій вони стають дедалі більш доступними для кожної людини, а питання створення правового поля, спроможного регламентувати використання Інтернет-технологій, залишається далеким від свого вирішення.
Можна виділити кілька основних джерел загроз безпеці інформаційного суспільства щодо інтересів особистості, суспільства і держави, зокрема зі збереження національної ідентичності.
Інтереси особи в інформаційній сфері полягають, насамперед, у реальному забезпеченні конституційних прав і свобод людини і громадянина на доступ до відкритої інформації, на використання інформації для здійснення не забороненої законом діяльності, а також у захисті інформації, що забезпечує особисту безпеку, духовний і інтелектуальний розвиток. Хоча «як ідеал» взято створення правової держави, а в Україні ухвалено величезну кількість законів і підзаконних актів, але не створено саме право, оскільки цей процес набагато складніший і вимагає участі не одного покоління, торкається фундаментальних характеристик суспільного життя. Політики ж і олігархи нерідко деформували правову систему заради своїх політичних і економічних амбіцій.
Істотне скорочення «інформаційних» відстаней (часу доступу до необхідної інформації) пов’язане з появою нових можливостей для освіти і формування особистості, реалізації її потенціалу. Однак інформаційна інфраструктура безпосередньо впливає і на психічну діяльність та формування соціальної поведінки людей. Тому найбільш небезпечним джерелом загроз інтересам як особи, так і суспільства є істотне розширення можливостей маніпулювання свідомістю людини за рахунок формування довкола неї індивідуального «віртуального інформаційного простору», а також уможливлення використання технологій впливу на її психічну діяльність. Зокрема, об’єктом загрози маніпулювання поведінкою індивіда чи соціальних груп сьогодні стають моральні й національні духовні цінності. І, якщо, наприклад, до вияву загрози деякі знання або свідомість оцінювалися індивідом як правдиві чи наближені до правдивих, то після її вияву дані відомості можуть уже оцінюватися ним як помилкові.
Складність процедур, реалізованих у сучасних технологіях доступу до інформаційних ресурсів, збільшує залежність людини від створювачів інформаційних технологій, які визначають алгоритми пошуку інформації і надання їй вигляду, зручного для сприйняття. Власне кажучи, саме вони багато в чому формують інформаційне коло життя, визначають умови, в яких живе і вирішує свої життєві проблеми пересічний громадянин держави. За таких обставин винятково важливим завданням держави є забезпечення безпеки взаємодії людини з інформаційною інфраструктурою.
Взагалі поняття «приватне життя» є новим для нашого суспільства, хоча уявляється як фундаментальне поняття для розуміння, зокрема, європейського менталітету і законодавства, і потребує термінового визначення законодавством України, якщо ми прямуємо до європейської інтеграції.
Саме несанкціоноване використання персональних даних, що накопичуються різними структурами, зокрема органами державної влади, є небезпечним джерелом загроз інтересам особистості. Розширення можливостей прихованого збирання інформації, що становить особисту і сімейну таємницю, відомостей про приватне життя, знижує правовий статус людини і громадянина. На жаль, сучасні технології не вирішують усіх труднощів реалізації механізмів охорони цих зведень.
До того ж прогалини у правовому регулюванні відносин з приводу охорони недоторканості приватного життя, особистої й сімейної таємниць стимулюють діяльність деяких індивідів і організацій щодо одержання доступу до інформації, що захищається, і використанні її для обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Перший закон про захист даних, що встановлював правила збереження і надання інформації про громадян, був ухвалений у ФРН, у федеральній землі Гессен, у 1970 р. Потім ця практика поширилася у всьому світі. Зобов’язання держави в цій галузі були закріплені в різних міжнародних документах, наприклад, у Конвенції з захисту прав громадян (1981 р.) і ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку) визначають інформацію про особу як дані, що потребують захисту на всіх етапах збирання, зберігання та поширення, гарантуючи право громадян на доступ до особистих даних. У всіх документах наголошується, що інформація про особу має бути отримана чесним і законним шляхом, використовуватися тільки для заздалегідь визначеної дозволеної законом мети.
Порушення таких законів стають приводом для громадських скандалів і судових позовів. Так, у США кілька комп’ютерних фірм було звинувачено у тому, що вони продавали інформацію про клієнтів рекламним компаніям. У Великобританії в січні 2004 року вибухнув голосний скандал, пов’язаний з тим, що співробітники податкової служби незаконно вивчали декларації про доходи відомих бізнесменів і представників шоу-бізнесу. З’ясувалося, що дані збиралися і навіть продавалися організаціям і приватним особам. В Японії сили національної самооборони збирали інформацію про людей, які відповідно до закону про свободу інформації зверталися до прес-служби військового відомства. Військові зберігали не тільки імена, адреси і дати народження цих людей, але і готували досьє про їхні особисті якості й інтереси. Коли все це з’ясувалося, військовим довелося вибачатися і знищити відповідну інформацію.
У Німеччині 2003 року звинувачено співробітників авіакомпанії Lufthansa, які не тільки не зберегли, а й певним незаконним чином поширили конфіденційну інформацію про клієнтів, які часто користувалися першим классом.
У розвинутих країнах Західної Європи і США інформаційне законодавство формувалося і вдосконалюється в умовах сталого функціонування структур громадянського суспільства і правових держав. Для України залишаються характерними кризові явища, коли суспільні й державні інституції потрясають перманентні горизонтальні й вертикальні адміністративні реформи. За таких умов можна лише передбачити, які порушення прав особи в інформаційній сфері відбуваються в Україні.
Інтереси суспільства в інформаційній сфері полягають у захисті, зміцненні демократії, досягненні й підтримці суспільної злагоди, підвищенні творчої активності населення.
Україна успадкувала від СРСР потужну інфраструктуру — могутні й численні науково-технічні комплекси у промисловості, в сфері освіти і науки, електричних мереж, транспортних магістралей тощо. Вітчизняна система відтворення інтелектуального потенціалу в 70-80-х роках минулого століття, за визнанням учених світового рівня, навіть за недосконалого економічного механізму, перевершувала рівні США і багатьох інших європейських держав. Саме завдяки наявності, насамперед, цієї інфраструктури наша держава принципово відрізняється від країн, що розвиваються. Крім того, система освіти, що існувала в країні, надавала досить високий мінімум знань (як засвідчив час, радянська освіта виявилася найкращою у світі) і уявлення про те, що отримані знання, не є остаточними і чимало знань залишається за межами підручника. Тому авторитет ученого, тобто людини, яка намагається сягнути за межі підручників, в Україні є досить високим. Сьогодні перед українськими науковцями на порядку денному стоїть питання визначити свою мету у розвитку держави в ХХІ столітті, зокрема, що нового і корисного передбачається дати своєму народові й світу за умов ретельного вивчення успадкованого інформаційного капіталу.
Потенційно серйозні загрози інтересам суспільства в інформаційній сфері пов’язані, зокрема, з ускладненням і недостатнім професіоналізмом експлуатації та захисту інформаційних систем і мереж зв’язку, які обслуговують критично важливі інфраструктури забезпечення життєдіяльності суспільства, а саме: інформаційні системи енергетичної, транспортної, трубопровідної й деяких інших інфраструктур. Ці загрози можуть виявлятися як навмисні, так і ненавмисні помилки, збої та відмови техніки і програмного забезпечення, а також внаслідок шкідливого впливу на ці інфраструктури з боку злочинних структур і кримінальних елементів. Масштаб можливих наслідків некоректностей у роботі технічного і програмного забезпечення інформаційних систем до деякої міри можна уявити по витратах на рішення «Проблеми-2000», коли, за деякими оцінками, світове співтовариство витратило близько 500 млрд доларів США.
Небезпечним джерелом загроз є концентрація засобів масової інформації в руках невеликої групи власників. За таких умов виявляються проблеми захисту суспільства від маніпулювання суспільною думкою стосовно суспільно значимих подій, а також руйнування моральних підвалин суспільства.
Нарешті, небезпечним джерелом загроз є розширення масштабів вітчизняної й міжнародної комп’ютерної злочинності. Ці загрози можуть виявлятися у вигляді спроб здійснення шахрайських операцій з використанням глобальних чи вітчизняних інформаційно-телекомунікаційних систем, «відмивання» коштів, отриманих протиправним шляхом, одержання неправомірного доступу до фінансової, банківської й іншої інформації, що може використовуватися в корисливих цілях.
Інтереси держави в інформаційній сфері полягають у створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної інфраструктури країни, реалізації конституційних прав і свобод громадян, зміцненні конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності країни, встановлення політичної й соціальної стабільності, економічного процвітання, безумовного виконання законів і підтримки правопорядку, розвитку міжнародного співробітництва на основі партнерства.
Надто небезпечними джерелами загроз інтересам держави в інформаційній сфері є неконтрольоване поширення «інформаційної зброї», яка є сукупністю засобів, методів і технологій, що забезпечують можливість силового впливу на інформаційну сферу протилежної сторони з метою руйнування її інформаційної інфраструктури, системи керування державою, зниження обороноздатності та спроби реалізації концепцій ведення «інформаційних воєн». Досвід ведення сучасних бойових і політичних дій свідчить, що руйнівний вплив «інформаційної зброї» в інформаційному суспільстві виявляється дедалі могутнішим і ефективнішим, оскільки іноземні компанії посідають майже монопольне становище на ринку інформаційних продуктів, що провокує їхнє бажання використати наявну перевагу для досягнення власних інтересів.
Такі загрози виявляються за наявності протиправного доступу до інформації, що становить державну таємницю, іншої конфіденційної інформації, розкриття якої може завдати шкоди інтересам держави.
Загрози інформації у формі повідомлень більш різноманітні. Повідомлення існують у деякому матеріальному вигляді і призначені для передачі відомостей іншим індивідам чи соціальним групам. Значущість цих відомостей для адресата багато в чому залежить від дотримання необхідних умов передачі: режиму доступу до інформації, своєчасності доведення, збереження переданих відомостей, потреби адресата в цих відомостях тощо. Відповідно, зашкодити повідомленням можна шляхом знищення, перекручування, порушення доступу, затримки передачі. Повідомлення, передані каналами зв’язку, можуть бути перехоплені, знищені, замінені іншими, модифіковані.
Так, неважко уявити собі наслідки перехоплення повідомлення про майбутню зміну курсу національної грошової одиниці чи планові акції учасників виборчої кампанії. Відомості, отримані у результаті таких перехоплень, можуть бути використані для здійснення масштабних спекулятивних операцій і, як наслідок,— завдання шкоди економічному життю суспільства, його соціальній стабільності або для порушення планів виборчої кампанії деяких учасників виборів і завдання шкоди конституційним правам і свободам громадян.
Порушення встановлених правил доступу громадян до відомостей, що становлять державну таємницю, наприклад, про технології виробництва зброї масового ураження, може призвести до розголошення цих зведень і спричинити використання такої зброї кримінальними структурами, міжнародними терористичними організаціями, завдання шкоди суспільству, виникнення труднощів у його позитивному розвитку. Відомості, що зберігаються у формі архівних документів, також можуть бути знищені, викрадені та модифіковані. Наслідком цих дій можуть бути перекручування історичних фактів, які легітимізують владу, державні кордони, інші важливі ознаки нації чи органів керування її розвитком, що спричинює руйнування духовних цінностей нації.
Найбільш небезпечними джерелами загроз інтересам особистості, суспільства і держави в збереженні національної ідентичності в умовах інформаційного суспільства є використання окремими державами і політичними угрупованнями глобальної інформаційної інфраструктури для пропаганди своїх духовних цінностей, які знижують рівень соціальної значущості духовних цінностей суспільства і нації. Небезпека від загроз, які виникають унаслідок цього, істотно залежить від ступеня стійкості націй, що відстають в економічному розвитку, їхніх можливостей у протидії цим загрозам. Кожна країна вирішує зазначені проблеми в цій сфері, виходячи з того досвіду, який вона встигла накопичити, і мети, яку вона перед собою ставить.
Новизна цих проблем і небезпека наслідків вияву загроз активізує наукові дослідження розглянутих явищ як найбільш ефективного засобу їхнього об’єктивного аналізу і прогнозу розвитку.
Здатність нації у відведений історією термін ефективно вирішити проблеми забезпечення інформаційної безпеки є необхідною умовою її рівноправної участі у формуванні глобального інформаційного суспільства.
Таким чином, наукове забезпечення інформаційної безпеки, на думку автора, полягає у комплексному дослідженні розвитку інформаційної сфери як одного із системоутворюючих факторів життя сучасного суспільства.
Комплексність досліджень потребує розробки єдиної теоретичної та методологічної основи забезпечення інформаційної безпеки, відпрацювання насамперед таких незалежних напрямів цих досліджень:
визначення змісту національних інтересів в інформаційній сфері;
виявлення загроз інформаційній безпеці;
оцінка ступеня небезпеки загроз;
формування системи протидії загрозам;
вибір засобів і визначення методів ефективної протидії найбільш небезпечним загрозам.
|
