Текстові матеріали

Зміст
1.Строки виконання документів, порядок контролю за виконанням документів.
2.Особливості організації конфіденційного діловодства, використання документів з обмеженим доступом.
3.Створіть перелік документів, які є внутрішніми документами установи. Зареєструйте п’ять службових документів в окремих, створених вами реєстраційних формах. Додайте відомості яких не вистачає.

1.Строки виконання документів, порядок контролю за виконанням документів.

Типові та індивідуальні терміни виконання документів. До­кументи можуть бути із зазначенням і без зазначення терміну виконання. Терміни виконання можуть бути зазначені в само­му документі або встановлені актами законодавства.
Термін виконання документів обчислюється в календарних днях від дати підписання (затвердження) документа, а для до­кументів, що надійшли з інших організацій, — від дати їхньо­го надходження. Терміни виконання документів установлені в Типовій інструкції з діловодства, затвердженій за розпоря­дженням її уряду. Індивідуальні терміни встановлюються керівниками. Остаточна дата виконання службових доку­ментів зазначається в їх текстах чи в резолюціях керівника.
Документи без зазначення терміну виконання мають бути виконані не пізніше як за 3О календарних днів, а документи з відміткою «Терміново» — протягом 7 робочих днів від дати підписання документа. В цьому разі для підготовки доручення до документа надається один день.
Термін виконання документа може бути змінений лише за вказівкою посадової особи, яка його встановила, а в разі її відсутності — посадової особи, що її заміщає. У разі потреби термін може бути продовжений за обґрунтованим проханням виконавця, яке подається не пізніше як за три робочих дні до закінчення встановленого терміну, а щодо документа без зазна­чення терміну — до закінчення 30-денного терміну від дати його отримання.
Термін виконання завдань, визначених законами України, постановами Верховної Ради України, актами Президента Ук­раїни, рішеннями Кабінету Міністрів України, дорученнями Прем'єр-міністра України, розглядає і встановлює керівник органу виконавчої влади особисто (одразу після реєстрації до­кумента).
Доопрацювання проектів документів, повернутих Кабіне­том Міністрів України розробнику, проводиться не пізніше ніж у 5-денний термін після підписання відповідного доручен­ня, якщо в дорученні не зазначено інше.
Пропозиція щодо продовження терміну виконання акта або доручення Президента України, надісланого Кабінетом Мініс­трів України, подається органом виконавчої влади до Секре­таріату Кабінету Міністрів України разом із проектом листа Голові Адміністрації Президента України за сім днів до закін­чення встановленого терміну.
Зміна типових строків виконання документується прий­няттям нового акта, індивідуальних — розпорядженням керів­ника, що їх установив.
Організація контролю за виконанням документів. До кон­тролю за виконанням документів входять такі види робіт:
—  постановка документів (доручень) на контроль, форму­вання картотеки контрольованих документів;
—  перевірка своєчасного доведення документів до вико­навців;
—  попередні перевірки й регулювання перебігу виконання;
—  облік та узагальнення результатів контролю за виконан­ням документів (доручень);
—   інформування керівника про перебіг та підсумки вико­нання документів (доручень);
—  повідомлення про перебіг та підсумки виконання доку­ментів на оперативних зборах, засіданні колегіальних органів;
—  зняття документів з контролю;
—  формування картотеки виконаних документів
Завданням контролю за виконанням документів є забезпечен­ня своєчасного та якісного їх виконання.
Контролю підлягають зареєстровані документи, в яких установлено завдання.
Обов'язково контролюється виконання: законів України, пос­танов Верховної Ради України, указів, розпоряджень та дору­чень Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, доручень Прем'єр-міністра України, запи­тів та звернень народних депутатів України.
Відповідальність за виконання документа несуть особи, за­значені в розпорядчому документі (наказі, розпорядженні, рішенні тощо), резолюції керівника, та безпосередні виконав­ці. У разі коли документ виконується кількома працівниками, відповідальним за організацію виконання (скликання) є пра­цівник, який у резолюції зазначений першим.
Організацію контролю за виконанням завдань, визначених законами України, постановами Верховної Ради України, акта­ми та дорученнями Президента України, рішеннями Кабінету Міністрів України та дорученнями Прем'єр-міністра України, здійснює один із перших заступників або заступник керівника органу виконавчої влади відповідно до розподілу обов'язків. Безпосередній контроль за виконанням документів покла­дається на спеціально створену контрольну службу.
У структурних підрозділах безпосередній контроль за вико­нанням документів здійснює секретар або працівник, відпові­дальний за діловодство.
Розглянуті керівництвом документи повертаються в службу діловодства, де в реєстраційно-контрольну картку (далі — РКК) вноситься зміст резолюції, а документ передається на ви­конання.
Проходження внутрішніх документів на етапах підготовки й оформлення має відповідати проходженню вихідних доку­ментів, а на етапі виконання — вхідних.
Внутрішнє приймання-передавання документів здійсню­ється службою діловодства за внутрішнім реєстром з обов'яз­ковою фіксацією факту приймання-передавання документа чи пакета документів. Реєстри формуються в окрему справу й збе­рігаються в канцелярії чи іншому структурному підрозділі, що відповідає за організацію документообігу.
Документи, рішення з яких виконуються кількома струк­турними підрозділами, передаються почергово або, для оптимізації виконання, водночас у копіях. Оригінал передається відповідальному виконавцю, названому в резолюції першим.
Потребу розмноження документів і кількість копій визна­чає особа, яка організовує виконання.
За потреби невідкладного рішення стосовно документа, що надійшов, допускається ознайомлення виконавця з його зміс­том до розгляду документа керівництвом організації.
Проекти розпорядчих документів після підготовки та по­годження із зацікавленими підрозділами й посадовцями пе­редаються в юридичну службу для перевірки відповідності змісту документів чинному законодавству, а відтак у службу діловодства, яка здійснює контроль за правильністю оформ­лення.
Оформлені документи передаються на підпис керівництву відповідно до права підпису документів і розподілу обов'язків.
Копії підписаних керівниками розпорядчих документів у обов'язковому порядку надсилаються до структурних під­розділів, відповідальних за порушувані в документі питання.
Передання документів між структурними підрозділами здійснюється через секретарів структурних підрозділів або осіб-відповідальних за діловодство. Документи передаються з відповідною відміткою в РКК по реєстру.
Керівники структурних підрозділів забезпечують оператив­ний розгляд документів, доведення їх до виконавців у день надходження, контроль за якісним виконанням документів по суті питання.
Розглядаючи документ, керівник підрозділу виокремлює до­кументи, що потребують термінового виконання.
Термінові документи передаються негайно.
У разі потреби розмноження документа або при інших фак­торах, що спричиняють неможливість негайного передання виконавцю службового документа, передається реєстраційна картка або використовується інша форма його інформування.
Виконання документа передбачає: збір та обробку необхід­ної інформації, підготовку проекту документа, його оформлен­ня, погодження, подання на підписання (ствердження) керів­ництвом установи або керівниками структурних підрозділів, підготовку до надсилання адресату.
Виконавець визначає необхідну кількість примірників до­кумента, передає документ на тиражування. На документ, що має бути надісланий більше ніж чотирьом адресатам, викона­вець готує список надсилань.
Для оперативного вирішення питань без складання додатко­вих документів виконавець може вносити відмітки на документі: дату надходження (якщо час між надходженням документа та його доставкою до виконавця не збігається), дату проміжного виконання (запит відомостей, телефонні переговори тощо), дату й результати остаточного виконання.
За наявності відповідального виконавця решта виконавців зо­бов'язані своєчасно та якісно провести аналіз інформації й пода­ти відповідальному виконавцю у встановлені ним терміни не­обхідні матеріали (проекти документів, довідки, відомості тощо).
Відповідальний виконавець несе персональну відпові­дальність за повноту й достовірність інформації, використаної під час підготовки документа.
Контроль за виконанням документів здійсню­ється на реєстраційно-контрольних картках (РКК). Під час взяття документа на контроль на лівому полі його першого ар­куша проставляється штамп «Контроль» або літера «К», після чого документ передають виконавцеві, а додатковий при­мірник РКК ставиться до контрольної картотеки.
РКК документів, що перебувають на контролі, групуються в спеціальній контрольній картотеці або у відповідному розділі довідкової картотеки за термінами виконання документів, за виконавцями, групами документів (постанови, розпоряджен­ня, накази, рішення тощо).
Дані про перебіг виконання документів, одержані за телефон­ним запитом або під час проведення перевірки структурного підрозділу — виконавця, вносяться до РКК у графу «Контрольні відмітки». При цьому попередні записи не закреслюються.
В установі з обсягом документообігу понад 25 тис. доку­ментів на рік періодично складаються і надсилаються до струк­турних підрозділів-виконавців переліки не виконаних у вста­новлений термін документів. Після заповнення відповідних граф переліки повертаються до контрольної служби.
В установі з великим обсягом документообігу контроль за виконанням документів може провадитися за допомогою дру­карських засобів.
За автоматизованої форми контролю пошуки необхідної інформації здійснюються за видом документа, датою, виконав­цем, кореспондентом, терміном виконання та змістом.
Документ вважається виконаним лише тоді, коли постав­лені в ньому питання вирішені й кореспонденту дано відповідь по суті.
Після виконання документ знімається з контролю. Зняти документ з контролю може тільки та особа, яка поставила його на контроль; при цьому на документі та РКК робиться помітка про зняття з контролю. Дані про виконання документа і знят­тя його з контролю вносяться до РКК.
За автоматизованої форми контролю після виконання доку­мента виготовляється машинограма, повністю заповнена РКК, яка використовується в довідковому дубльованому масиві, що передається на зберігання у відомчий архів водночас з доку­ментами.
Дані про наслідки виконання взятих на контроль докумен­тів періодично узагальнюються й доповідаються керівництву установи

2. Особливості організації конфіденційного діловодства, використання документів з обмеженим доступом.

Стрімкі зміни, що відбулися в економіці Україні, перехід до нових форм господарювання в різноманітних сферах діяльності підприємств, установ, організацій призвели до значного зростання обсягів інформації, класифікованої як інформація з обмеженим доступом.
За рівнем доступу документа інформацію визначають як відкриту (загальнодоступну) та з обмеженим доступом — конфіденційну й таємну інформацію. Тож закономірною є на­гальна потреба унеможливити несанкціонований доступ до та­кого виду інформації, вирішити яку покликане конфіденційне діловодство.
Конфіденційне діловодство загалом базується на тих самих принципах, що й загальне (відкрите), проте, водночас, має низ­ку суттєвих відмінностей.
Організаційно-технологічними особливостями конфіден­ційного діловодства передусім є:
—  жорстке регламентування складу документів та процесу документування, зокрема й стосовно проектів створюва­них документів;
—  обов'язковий облік усіх примірників конфіденційних документів, включаючи їхній проект;
—  максимальна повнота реєстраційних даних про кожен документ обмеженого доступу;
—  фіксація проходження та місця знаходження кожного документа;
—  проведення систематичних перевірок наявності доку­ментів;
—  довільна система допуску до документів і справ;
—  суворі вимоги до умов зберігання документів і до їх вико­ристання;
—  персональна й обов'язкова відповідальність за облік, схоронність документів і порядок користування ними.
Конфіденційне діловодство поширюється не тільки на служ­бові документи, але й на їхні проекти, чернетки, які не мають відповідних реквізитів, проте містять інформацію, що потре­бує захисту.
Захист комерційної таємниці вимагає нормативно-правово­го регулювання. Законодавство оперує такими поняттями, як «конфіденційна інформація», «таємна інформація», «комер­ційна таємниця », « банківська таємниця ».
Відповідно до ст. 28 Закону України «Про інформацію», за­твердженого Постановою ВР від 02.10.1992 р. № 2658-ХІІ [зі змінами], за режимом доступу інформація ділиться на від­криту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.
Визначаючи правові основи інформаційної діяльності, згада­ний Закон дає тлумачення поняття «режим доступу до інфор­мації» як передбачений правовими нормами порядок одержан­ня, використання, поширення та зберігання інформації.
У свою чергу, як зазначено у ст. ЗО цього закону, інфор­мація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну й таємну.
Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізич­них чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відпо­відно до передбачених ними умов.
До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену зако­ном таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспіль­ству чи державі. Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до Закону про інформацію й забезпечується контролем, що здійснює держава в особі її ор­ганів, визначених Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України.
Конфіденційна і таємна інформація поділяється на таку, що є власністю держави, і не є власністю держави. Щодо інформації, яка є власністю держави і перебу­ває в користуванні органів державної влади чи органів місце­вого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, для її збереження може бути; відповідно до зазначеного закону, встановлено обмежений доступ — надано статус конфіденційної чи таємної.
Закон України «Про державну таємницю», затверджений Постановою ВР від 21.01.1994 № 3856-ХП [із змінами], по­дає тлумачення поняття «державна таємниця» (далі — сек­ретна інформація) як таємної інформації, що охоплює відо­мості у сфері оборони, економіки, науки й техніки, зовніш­ніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим зако­ном, державною таємницею і підлягають охороні державою.
Державним експертом з питань таємниць встановлюється ступінь обмеження доступу до інформації («особливої важли­вості», «цілком таємно», «таємно») — категорія, яка характе­ризує важливість інформації з обмеженим доступом, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою з проставленням відповідного грифа обмеження доступу на ма­теріальному носії документа.
Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією про­фесійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу й не порушує пе­редбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим до­ступу до неї, включаючи належність її до категорії кон­фіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту. Виняток становить інформація комерційного й банківського ха­рактеру, а також інформація, правовий режим якої встановле­ний Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої становить за­грозу життю і здоров'ю людей.
У чинному законодавстві термін «комерційна таємниця» використовується тільки стосовно діяльності підприємств. У ст. 36 Господарського кодексу зазначено: «Відомості, по­в'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансо­вою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути ви­знані його комерційною таємницею».
Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991 № 887-ХР комерційна таємниця -— це відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інфор­мацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підпри­ємства, що не є державною таємницею, розголошення (переда­ча, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.
 Закон втратив чинність з 01.01.2004 на підставі Кодексу від 16.01.2003 № 436-IV, законом України «Про захист від недобросовісної конку­ренції» від 07.06.1996 № 237/96-ВР, главою 4 «Неправомірний збір, розкриття та використання комерційної таємниці», у відпо­відних статтях 16—19 подаються визначення понять.
Господарським кодексом ці поняття тлумачаться так:
Неправомірним збиранням відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю, вважається добування протиправним спо­собом зазначених відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.
Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення ін­шої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до закону становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому поряд­ку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'яз­ків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господа­рювання.
Схилянням до розголошення комерційної таємниці є спону­кання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до закону становлять комерційну та­ємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.
Неправомірним використанням комерційної таємниці є впро­вадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу упов­новаженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до закону комерційну таємницю.
Згідно зі ст. 60 Закону України «Про банки й банківську Діяльність» інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам у разі на­дання послуг банку й розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.
Згідно із Законом України «Про інформацію» завдання контролю над режимом доступу до інформації полягає в забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, не­допущенні необґрунтованого віднесення відомостей до кате­горії інформації з обмеженим доступом.
Утім, чинне законодавство України не надає вичерпного пе­реліку відомостей, що можуть належати до комерційної таємниці. На цій підставі, відповідно до частини першої ст. 36 Господарського кодексу України «Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею», склад і обсяг відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб'єк­том господарювання». Не чинний нині Закон України «Про підприємства в Україні» у частині другій ст. ЗО конкретизував це твердження, поклавши відповідальність визначення скла­ду й обсягу відомостей, які становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту на керівника підприємства.
Держава здійснює контроль за режимом доступу до інфор­мації з обмеженим доступом, що є власністю держави. Відо­мості, які не можуть становити комерційну таємницю, визна­чено постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комер­ційної таємниці». Відомості, перелічені у зазначеній поста­нові, підприємства зобов'язані подавати органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавст­ва на їхню вимогу.
Наказом Голови Служби безпеки України від 01.03.2001 № 52, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.03.2001 № 264/5455 затверджено «Зведення відомостей, що становлять державну таємницю».
Згідно із Законом України «Про інформацію» до конфіден­ційної інформації, що є власністю держави і перебуває в кори­стуванні органів державної влади чи органів місцевого само­врядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені відомості:
—  про стан довкілля, якість харчових продуктів і предме­тів побуту,
—  про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
—  про стан здоров'я населення, його життєвий рівень включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціаль­но-демографічні показники, стан правопорядку, освіти й культури населення;
—  стосовно стану справ із правами і свободами людини та громадянина, а також фактів їх порушень;
—  про незаконні дії органів державної влади, органів міс­цевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;
—  інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згоду на обов'яз­ковість яких надано Верховною Радою України, не може бути обмеженим.
Згідно зі ст. ЗО Закону України «Про інфор­мацію», інформація з обмеженим доступом може бути поши­рена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значущою, тобто якщо вона є предметом громадського інтере­су та якщо право громадськості знати цю інформацію перева­жає право її власника на її захист.
Законом України «Про банки і банківську діяльність» ви­значено склад інформації, що є банківською таємницею:
—  відомості про стан рахунків клієнтів, зокрема стан ко­респондентських рахунків банків у Національному бан­ку України;
—  операції, які були проведені на користь чи за доручен­ням клієнта, здійснені ним угоди;
—  фінансово-економічний стан клієнтів;
—  системи охорони банку та клієнтів;
—  інформація про організаційно-правову структуру юри­дичної особи-клієнта, її керівників, напрями діяльності;
—  відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;
—  інформація щодо звітності щодо окремого банку, за ви­нятком тієї, що підлягає опублікуванню;
—  коди, що їх використовують банки для захисту інформації. Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час про­ведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.
Положення цієї статті не поширюються на узагальнену Щодо банків інформацію, яка підлягає опублікуванню. Пе­релік інформації, що підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд.
За неправомірне збирання, розголошення або використан­ня відомостей, що є комерційною таємницею, винні особи не­суть відповідальність, встановлену законом.
Питання охорони прав на комерційну таємницю набуває де­далі більшої актуальності. Статтею 155 Господарського кодек­су України комерційну таємницю визнано об'єктом прав інте­лектуальної власності у сфері господарювання.
Законодавством України встановлено відповідальність за розголошення комерційної таємниці. Відповідно до статті 47 Закону України «Про інформацію» порушення законодавства України про інформацію, зокрема розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка має охороняти цю таємницю, спричиняє дисциплінарну, ци­вільно-правову, адміністративну або кримінальну відпові­дальність.
Згідно зі ст. 21—26 Закону України «Про захист від недоб­росовісної конкуренції» встановлено відповідальність, яка пе­редбачає накладання Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів на суб'єктів гос­подарювання — юридичних осіб, їх об'єднання та об'єднання громадян, що не є суб'єктами господарювання, адміністратив­ну відповідальність громадян, які займаються господарською діяльністю без створення юридичної особи, відшкодування збитків, заподіяних унаслідок вчинення дій, визначених цим законом як недобросовісна конкуренція, вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання (підприємця), спростування коштом порушника неправдивих, неточних або неповних відо­мостей, що поширюються ним для дискредитації суб'єкта гос­подарювання (підприємця).
Законом України «Про банки та банківську діяльність» визначено, що в разі заподіяння банку чи його клієнту збитків через витік інформації про банки та їхніх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами.
Статтею 164 Кодексу про адміністративні правопорушення України передбачено адміністративну відповідальність за отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця у вигляді на­кладення штрафу від дев'яти до вісімнадцяти неоподатковува­них мінімумів доходів громадян.
Кримінальним кодексом України встановлено відповідаль­ність за незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та за розголошення ко­мерційної таємниці.
Відповідно до ст. 231 Кримінального кодексу України умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого викорис­тання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також неза­конне використання таких відомостей, якщо це завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або обмеженням волі на строк до п'яти років або позбав­ленням волі на строк до трьох років.
Згідно зі ст. 232 Кримінального кодексу України умисне роз­голошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною чи службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особис­тих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, карається штрафом від двохсот до п'ятисот неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням пра­ва обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.
Організація конфіденційного діловодства проводиться шля­хом вирішення комплексу організаційно-правових, інженер­но-технічних, криптографічних та оперативно-розшукових за­ходів, спрямованих на запобігання розголошенню інформації обмеженим доступом та втратам її матеріальних носіїв.
Керівник може запровадити на підпорядкованому йому підприємстві заходи захисту щодо збереження інформації, яка містить комерційну таємницю, в такий спосіб:
—  розробити перелік інформації, що становить комерцій­ну таємницю;
—  визначити коло осіб, які мають доступ до комерційної таємниці;
—  встановити правила допуску осіб та правила роботи з ко­мерційною таємницею;
—  організувати конфіденційне діловодство з документами, які містять комерційну таємницю;
—  застосувати технічні засоби для запобігання несанкціо­нованому доступу до електронних та інших носіїв інфор­мації;
—  застосувати застереження щодо збереження комерцій­ної таємниці та відповідальність за її розголошення в договорах і угодах, що укладаються між суб'єктами господарювання;
—  установити порядок проведення службового розсліду­вання за фактом порушення встановлених правил робо­ти з комерційною таємницею.
Технічний захист інформації урегульовується низкою чин­них нормативно-правових актів, зокрема:
•   Законом України «Про захист інформації в автоматизо­ваних системах», затвердженим Постановою Верховної Ради від 05.07.1994 № 81/94-ВР;
•   Законом "України «Про Національну систему конфіден­ційного зв'язку», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 № 1520;
•   постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 № 1520 «Про затвердження Державної програми ство­рення, розвитку та забезпечення функціонування Націо­нальної системи конфіденційного зв'язку»;
\ постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 № 1519 «Про затвердження Порядку надання послуг конфіденційного зв'язку органам державної влади та ор­ганам місцевого самоврядування, державним підприєм­ствам, установам та організаціям» тощо.
Перелічені заходи захисту можуть відображатися у відпо­відних положеннях; правилах, затверджених керівником та введених у дію наказом по підприємству. Розробляючи ці внутрішні нормативно-правові акти, варто керуватися Інструк­цією про порядок обліку, зберігання й використання доку­ментів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інфор­мації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 27.11.1998 № 1893 [зі змінами], Інструкцією про по­рядок відбору та передавання секретних документів на архівне зберігання, затвердженою спільним наказом Державного ко­мітету України з питань державних секретів та технічного за­хисту інформації та Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України (нині — Держкомархів України) від 03.03.1997 № 25/7, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 12.09.1997 № 400/2204, відомчими нормативно-пра­вовими та нормативно-методичними актами.
Усі працівники підприємства мають бути ознайомлені з ци­ми правилами та положеннями під розписку під час прийман­ня на роботу, а також у випадках внесення до них змін або до­повнень.
Найбільш поширеним методом захисту інформації є ство­рення переліку інформації з обмеженим доступом, обмеження прав використання такої інформації.
Закон України «Про державну таємницю» під зведенням відомостей, що становлять державну таємницю, розуміє акт, у якому зведено переліки відомостей, що згідно з рішеннями державних експертів з питань таємниць становлять державну таємницю у визначених цим Законом сферах. Розробляючи перелік інформації, що становить комерційну таємницю, підприємства мають керуватися постановою Кабінету Мініс­трів України від 09.08.1993 № 611. «Про перелік відомостей, що не становлять комерційну таємницю».
Згідно з пропонованим переліком не є комерційною таєм­ницею:
—  установчі документи, документи, що дозволяють займа­тися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановлени­ми формами державної звітності;
—  дані, необхідні для перевірки обчислення й сплати по­датків та інших обов'язкових платежів;
101
—  відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заро­бітну плату загалом та за професіями й посадами, а та­кож наявність вільних робочих місць;
—  документи про сплату податків і обов'язкових плате-
—  інформація про забруднення навколишнього природно­го середовища, недотримання безпечних умов праці, ре­алізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та розміри за­подіяних при цьому збитків;
—  документи про платоспроможність;
—  відомості про участь посадових осіб підприємства в коо­перативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємниць­кою діяльністю;
—   відомості, що відповідно до чинного законодавства під­лягають оголошенню.
Підприємства зобов'язані подавати перелічені в цій поста­нові відомості органам державної виконавчої влади, контролю­ючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства на їхню вимогу.
Під час укладення суб'єктом господарювання трудового до­говору слід вносити до нього застереження про нерозголошення інформації, що містить комерційну таємницю, невикорис­тання такої інформації на свою користь та про відповідальність за її розголошення.
Переліки відомостей, які містять конфіденційну інформа­цію, що є власністю держави, і яким надається гриф обмежен­ня доступу «Для службового користування» (далі — гриф «Для службового користування»), розробляються експертни­ми комісіями згідно з орієнтовними критеріями віднесення інформації до конфіденційної й затверджуються міністерства­ми, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями, в яких утворюються або у володінні, користуванні чи розпорядженні яких перебувають ці відомості. В установах вони затверджу­ються керівником.
Орієнтовні критерії віднесення інформації до конфіденцій­ної, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.2004 № 1547, фіксують:
Інформація, що входить до переліків відомостей, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, має відповідати таким вимогам:
1)   створюватися за кошти державного бюджету або перебу­вати у володінні, користуванні чи розпорядженні ор­ганізації;
2)   використовуватися з метою забезпечення національних інтересів держави;
3)   не належати до державної таємниці;
4)   унаслідок розголошення такої інформації можливе:
—  порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина;
— настання негативних наслідків у внутрішньополітич­ній, зовнішньополітичній, економічній, військовій, соціальній, гуманітарній, науково-технологічній, еко­логічній, інформаційній сферах та у сферах державної безпеки і безпеки державного кордону;
—  створення перешкод у роботі державних органів. Експертні комісії утворюються міністерствами, іншими
центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севас­топольською міськими держадміністраціями. До їх складу включаються представники режимно-секретного та інших структурних підрозділів із числа найбільш кваліфікованих фахівців. У разі потреби для участі в роботі експертної комісії можуть залучатися фахівці зацікавлених підприємств, уста­нов та організацій (за погодженням з їхніми керівниками) для розгляду питань, що належать до їхньої компетенції. Рішення комісії  оформляється  протоколом,   який  затверджується міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, Київською та Севастопольською міськими держадміністра­ціями. На підставі рішення експертної комісії інформація включається до переліку відомостей, які містять конфіден­ційну інформацію, що є власністю держави. . У разі потреби на державних підприємствах, в установах організаціях з урахуванням особливостей їхньої діяльності розробляються та за погодженням з міністерством, іншим нотаріальним органом виконавчої влади, до сфери управління якого вони належать, вводяться в дію переліки конкретних документів у відповідній сфері діяльності, як-от: «Перелік
Утворюваних у діяльності органів прокуратури України документів, що містять конфіденційну інформацію і яким на­дається гриф обмеження доступу «Для службового користу­вання»,