Свого часу місцева шляхта цінувала актові книги, опікувалася ними,
оскільки в них "зосереджувалися” її права, вольності, гонори і
субстанції (честь і маєтки). Про таке збереження йшлося й у Статуті ВКЛ,
артикулі – 13 " О книгах земских и городских, где мають быти хованы, и о
местцу на отправованье судов земских и теж о выдаванью кому потреба
укажеть выпысов албо видимусов». Побоювання з приводу втрати шляхетства,
небезпека бути прирівняним до селянського стану спричинили збільшення
кількості бажаючих набути дворянство. Якщо законних підстав для цього не
було, документи подеколи отримували шляхом їх фальшування, вписування
актів у книги й одержання з них, завдяки хабарам чиновникам установ, в
яких зберігалися книги, виписів з книг. Хоча фальсифікація книг мала
місце і в попередні століття, в першій половині XIX ст. Вона набула
значно більших розмірів. За актовими книгами складалися фальшиві грамоти
на володіння маєтками і селянами, а то й прямо на шляхетське
достоїнство. Добуті й відповідно засвідчені виписи таких документів
згідно із законом мали таку юридичну силу, як і оригінали. Кількість
дворян підозріло зросла, лише в Київській губернії налічувалось 43 тис.
осіб шляхетського достоїнства, з яких справжніми землевласниками було
ледь 3 тис., решта – це безземельні. Департамент герольдії було записано
справами про затвердження у дворянських правах.
Стурбований масовим підробленням документів, царський уряд вжив ряд
заходів, спрямованих на припинення такої фальсифікації. 1833 та 1842 рр.
було створено спеціальні комісії для перевірки актових книг, складання
внутрішніх описів актів, виявлення фальшивих записів, перенумерації
аркушів і засвідчення книг печатками. До комісії входили місцеві
чиновники, предводителі дворянства, губернські стряпчі, які, не маючи
відповідної підготовки, не тільки не могли встановити факт підроблення
актів, але й прочитати тексти. Крім староукраїнської мови, документи
було написано ставропольською, латинською і навіть кіпчатськими мовами.
Між тим, архівами місцевих установ зацікавилися вчені-історики. 20 –
50- ті роки XIX ст. Позначені зростанням суспільної й національної
свідомості. Саме тому 1843 р. у Києві виникла Київська комісія для
розгляду давніх актів, яка в науковому побуті називалася Київською
археографічною комісією. На українську верхівку вплинула також
необхідність обґрунтування колишньою козацькою старшиною свого
шляхетства, для чого довелося звертатися до давніх документів і архівів.
Багато з по шукачів дворянства усвідомлювало свою спорідненість із
правобережною шляхтою; виник сумнів, що не всі правобережні шляхетські
роди є польськими за походженням.
На відміну від Петербурзької археографічної комісії та Московської
комісії друкування державних грамот і договорів, які приділяли основну
увагу актам державної влади, міжнародних стосунків, зосередженим у
столичних архівах, Київська археографічна комісія зацікавилася актовими
книгами, що зберігалися в архівах місцевих установ – судів, палат,
губернських правлінь. Члени комісії зрозуміли, що документи книг
збагатять історичну науку новими фактами, дозволять встановити історію
краю, тобто України, без тих перекручень, яких припускали польські
історики, а вони досить активно розробляли історію Правобережжя як
складової частини Польщі, підтримуючи в польського населення, відсоток
якого на цій території був досить великим, прагнення відновити польську
державність. Особливо багато поляків було серед поміщиків, місцевих
чиновників, інтелігенції, представники яких складали таємні організації
різних напрямків – рушійну силу польських повстань проти Росії. Колишня
польська шляхта становила панівну верству краю, пригнічувала українське
селянство і міщанство. У цій ситуації російський уряд, здійснюючи
русифікаторську політику, прагнув позбавити її політичного впливу,
намагався виступати " захисником” православного українського населення,
розпалюючи взаємну національну неприязнь, ховав дійсні соціальні
причини конфліктів у регіоні. Ідейне обґрунтування своїх дій він вбачав у
розробленні та створенні нових політичних концепцій, свої наміри
прагнув поставити на міцний історичний фундамент. Урядові кола, зокрема
київський, подільський і волинський генерал-губернатор Д. Бібіков,
сприяли пошуку й розробленню документів з історії міщицьких архівів
брали участь київські вчені. Так, професор Київського університету М.
Іванишин вивчав архіви Сангушків у Заславлі та Потоцьких у Тульчині,
внаслідок чого частина виявлених ним документів XIV – XVIII ст. Згодом
опинилася в КЦАДА.
Через це ідея членів Археографічної комісії про створення архіву для
актових книг, багатих на фактичний історичний матеріал, зустріла
підтримку з боку адміністративних кіл київського, подільського і
волинського генерал-губернаторства. Член комісії М. Іванішев не лише
запропонував свої послуги, а й обґрунтував потреби існування архіву.
Складену ним доповідну записку про необхідність створення архіву давніх
актів з листом генерал-губернатора Д. Бібікова 1849 р. було направлено
до Петербурга. В ній наголошувалося на неспроможності повірних комісій
забезпечити зберігання книг, виявити й убезпечити їх від підробок. У
записці підкреслювалася надзвичайна цінність книг – як юридична, так і
наукова, наголошувалося, що актові книги гинуть через недбалість і
неспроможність малоосвічених чиновників оцінити їх значення.
Новостворений архів мав забезпечити зберігання документів, полегшити їх
використання науковцями і приватними особами, унеможливити підробку й
псування книг. Управління архівом передбачалося доручити Університету
св. Володимира в Києві. До записки додавалися проекти штату та статуту
архіву. У Петербурзі до ідеї створення архіву поставилися критично, тим
більше, що поміщики Київської, Подільської і Волинської губерній
заперечували проти цього, занепокоєні, що разом з актовими книгами у них
буде відібрано документи з родових архівів.
Листування з приводу організації архіву тривало до 1852 р., коли
закінчувався термін, призначений царем Миколою I уїзним комісіям для
завершення перевірки актових книг. Як показав час, перевірні комісії зі
своїми завданнями не впоралися, проведена ними робота практичної користі
не принесла. Ця обставина прискорила справу створення архіву.
Зрештою іменним указом, про заснування в Києві, Вітебську та Вільно
центральних архівів для актових книг західних губерній, даним сенатом
від 2 (14) квітня 1852р., було створено Київський центральний архів
давніх (древніх) актів. Усі установи, в яких зберігалися актові книги,
мали скласти на них описи й відправити їх до Києва. Згідно з указом,
архів знаходився у відомстві Міністерства народної освіти і, зокрема,
Правління Київського учбового округу, але перебував "под ближайшим
надзором” головного місцевого начальства, тобто київського, подільського
і волинського генерал-губернатора. Саме йому належало слідкувати за
науковою діяльністю установи. Призначеними ним особами визначалася
наукова вартість архівних описів, перевірялася достовірність виданих
архівом копій і виписів з документів.
Безпосередньо архів підпорядковувався Правлінню Університету св.
Володимира в Києві. Розмістився він у відведеному з цією метою старому
рекреаційному залі університету, вікна якого виходили на ботанічний сад.
Приміщення не вповні відповідало умовам зберігання книг, але
університет через брак вільних приміщень нічого кращого запропонувати не
зміг. Сховище було обладнано добротними дерев’яними стелажами. Згодом
до книг виготовлено шкіряні оправи, а окремі документи й пошкоджені
книги вміщено в картонажі. Згідно з указом, на утримання архіву держава
щорічно виділяла 1500 руб. На поточні витрати, щоб розпочати необхідні
роботи і звезти до Києва книги, було асигновано 2000 руб. Керівництво
архівом покладалося на завідувача університетської
бібліотеки-бібліотекаря, який вважався архіваріусом архіву, за що йому
доплачувалося щорічно 200 руб. Першим ці обов’язки виконував бібліотекар
Антон Якович Красовький, займаючись організацією збирання книг,
перевезення їх до Києва, описання книг і виконання запитів приватних
осіб. Власне, штат архіву складався з двох помічників (саме вони
здійснювали описання документів і виконували запити) – одного
постійного, з окладом 350 руб. на рік, і тимчасово, з покладенням на
нього обов’язків перекладача з окладом 500 руб. до завершення складання
каталога актових книг, а також двох писців із жалуванням по 125 руб.
кожному щорічно. Не чисельність і низька оплата праці архівістів
призводили до частої зміни чиновників. Так, упродовж 1852-1883 рр.
звільнилися 16 помічників, що в свою чергу затримувало описання
документів. Не допомагало й залучення до описування чиновників із
Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора.
Проте, незважаючи на плинність серед співробітників архіву, з ним
пов’язана діяльність ряду визначних осіб: О.Федотова-Чеховського,
А.Свидницького (автора історичного роману "Люборацькі”), І. Новицького,
К. Козловського, В. Кордта, О. Левицького, О. Андріяшева, І. Каманіна,
В. Романовського та ін. Штати архіву лишалися незмінними до 1883р., коли
замість двох помічників завідувача і двох писців уводилося по одній
посаді з більшим жалуванням. Передбачалося, що це дозволить залучити до
роботи працівників з кращою науковою підготовкою. Але цей захід мало що
змінив, зусилля працівників зосереджувалися на виконанні запитів
приватних осіб. Описування книг не набрало тих темпів, на які очікували.
1884р. архів приєднали до навчально-допоміжних установ університету, і
лише 1892р. КЦАДА оголосили самостійною одиницею в структурі
університету. Від 1 січня 1903 р. його було виведено з підпорядкування
завідувача бібліотеки й затверджено новий штатний розпис, яким
передбачалися посади завідувача архівом-архіваріуса, секретаря та двох
помічників і писарів-копіїстів. З цими штатами архів проіснував до
1912р., коли 28 червня цар затвердив указ про архіви західних губерній.
Архіваріусу – завідувачу архіву, двом помічникам і секретарю належало
мати вищу освіту або середню з досвідом роботи в архівах. Збільшувалася
заробітна плата співробітників, кількість працівників дійшла до восьми
осіб (без технічного персоналу). У такому складі архів працював до
1917р.
Виконання основного завдання архіву – збирання і комплектування
архівного матеріалу – припало на два перших роки існування установи.
Упродовж 1852-1854 рр. із уїзних судів, казенних палат, городових
магістратів та інших установ 25-ти міст і містечок Київської,
Подільської і Волинської губернії надійшли 5833 книги і 453381 окремий
документ за минулі століття до 1799р. включно. За наступні 30 років
архів прийняв лише 50 книг і 1598 документів. Хронологічно книги
розподілялися так: за XVI ст. – 166 книг, разом XVI – XVII ст. – 139,
за XVII ст. – 748, разом за XVII – XVIII ст. – 23, за XVIII ст.4745,
нарешті книг з документами XVI – XVIII ст. – 5, а з актами XVIII – XIX
ст. – 58 книг. Крім того, 1882р. із київських губернських установ
надійшло 8512 цивільних і 85 тис. кримінальних справ, переважно деяких
адміністративних і судових установ Гетьманщини, починаючи з 1742р.;
1883р. було отримано 300 в’язок документів із Київської казенної палати,
а 1886 – 822 в’язки (приблизно 5 тис. справ) з відомчого архіву
Київського губернського правління. 1886р. з архіву Київської палати
карного суду було передано справи верхніх і нижніх розправ кінця XVIII
ст., оскільки в палаті зберігати їх було ніде. З Чернігівської казенної
палати надійшли документи монастирів на маєтки, секуляризовані 1786р.
Узявши на зберігання документи з архіву Київського губернського
правління та інших установ, КЦАДА фактично врятував їх від знищення,
оскільки матеріали за давні роки було призначено на продаж. Та й умови, в
яких вони перебували, не сприяли їх збереженості. Історик О.
Андріївський у передмові до публікації документів з історії Запорозької
Січі писав про архів Київського губернського правління: "Получив в 1881
году доступ в архив Киевского губернского правления, я обратил внимание
на одно небольшое отделение его, в котором хранились сбитые в плотную
кучу дела и обрывки дел прошлого века. Большей частью уже истлевшие или
подгнившие от сырости, ни в какую опись не внесенные, дела эти самого
разнообразного содержания, вероятно, представляют остаток различных
архивов, в разное время поступивших в губернское правление. Были там
остатки дел и местных киевских присутственных мест, в том числе и
Киевского магистрата, дел Малороссийской коллегии, полковых канцелярий и
судов, но больше всего дел бывшей генерал-губернаторской канцелярии.
Среди этих-то последних, очевидно, как остаток не замеченных
хозяйничавшею уже здесь когда-то рукой любителя отечественной старины,
найдены мною и дела, касающиеся Запорожья и запорожцев, для которых в
известное время киевский генерал-губернатор составил «вышнюю команду» ".
Із часом з’ясувалося, що серед прийнятих матеріалів були справи
російських установ XVII – XVIII ст., які здійснювали нагляд і контроль
за гетьманським урядом, Запорозькою Січчю, Слобідською Україною:
Київської приказної ізби (1654-1707), Київської губернської канцелярії
(1708-1764), частина справ 2-ї Малоросійської колегії (1764-1781),
Київського намісницького правління (1782-1796), а також установ часів
Гетьманщини тих територій, що ввійшли до складу Київського намісництва.
Отже, у складі КЦАДА опинилися на зберіганні не лише документи установ
Правобережної України XVI – XVIII ст., як це передбачалося указом
1852р., а й джерела з історії Гетьманщини і Запорозької Січі XVIII ст.
та окремі документи XVII ст.
Таким чином, з 80-х рр. КЦАДА за складом документів поділявся на три
відділення: а) основний, тобто первісний, комплекс, який нагромадився на
початку 50-х рр. – актові книги; б) окремі документи в кількості
454978, з яких 1598 було передано в 70-х рр. Київською археографічною
комісією; в) документи фондів установ Київщини XVIII ст. Щорічно з
розсипу другого відділення формувалося до 6 книг, які після оправлення
передавалися до першого відділення і в буквальному розумінні не були
актовими книгами. На 1 січня 1913р. кількість окремих документів
становила 354548, а книг – 5920. Отже, перше завдання – нагромадження
документів, комплектування архіву було здійснено.
Другим важливим завданням КЦАДА вважалося описування актових книг та
окремих документів, тобто створення до них науково-довідкового апарату.
Архів, наскільки дозволяли штати й матеріальні можливості, виконував
роль наукового закладу. Вже на початку його діяльності розпочалося
складання каталога актових книг XVI – XVIII ст., видрукуваного в
"Университетских известиях” за 1862-1864рр. Незважаючи на те, що при
підготовці каталога не завжди дотримувалися обраного принципу
систематизації інформації, спостерігалися деякі пропуски й неточності,
тривалий час він виконував функції реєстру актових книг, був обліковим і
пошуковим довідником, а в певних питаннях не втратив свого практичного
значення.
Упродовж усієї історії архіву його працівники намагалися відповісти на
питання: якими мають бути описи до актових книг? Враховуючи те, що
актова книга – це збірник документів, не пов’язаних між собою змістом,
дійовими особами та іншими особливостями, згідно з указом від 1852р.
описанню підлягав кожний документ: розкривався його зміст, обов’язковими
були географічна та іменна ознаки, дата складання документа і внесення
його до книги. Описання почалося 1855р., невдовзі після організації
архіву. Першими в роботу було взято актові книги XVIII ст., оскільки в
них було виявлено найбільше підроблених актів і вони найчастіше
використовувалися при наведенні довідок за запитами зацікавлених осіб.
Щоб прискорити роботу, завідувач архівом А. Красовський запропонував
короткий, швидкий метод описування, згідно з яким у заголовках
враховувалися не всі елементи. Робота провадилася малопідготовленими й
незацікавленими співробітниками архіву, а також чиновниками канцелярії
київського, подільського і волинського генерал-губернатора. Тому коли
1865р. понад 200 описів було подано на затвердження, Правління
університету не погодилося на їх друк.
Із призначенням на посаду завідувача архіву професора права Ніжинського
ліцею К. Царевського, здібного науковця й організатора, справу вдалося
зрушити з місця зусиллями підібраних ним помічників з вищою освітою,
зацікавлених у вивченні історії: І. Новицького, К. Козловського, І.
Каманіна, О. Левицького. Підготовлені ними описи почали друкуватися з
1869р. До середини 1890-х рр. XIX ст. було описано 90 книг, з яких 44
видруковано. Складені описи відповідали вимогам до наукових довідників
і могли використовуватися при виявленні документів, потрібних для
обґрунтування своїх юридичних прав, зацікавленими особами.
Між тим, величезний обсяг роботи, застосований по актовий метод
описування, невеликий штат архіву не сприяли швидкому просуванню роботи.
Це питання від кінця 60-х рр. жваво обговорювалося в наукових колах не
лише Києва, а й інших архівних центрів Російської імперії. Зокрема,
професор Київського університету М. Владимирський – Буданов пропонував
здійснювати описування на рівні книги: характеристика книги загалом,
описання її зовнішнього вигляду, зазначення кількості аркушів в ній,
крайніх дат документів, місцевості, до якої належала, та посилання на
наявність в ній важливих за змістом документів. Віленський архів
пропонував замінити по актовий опис складанням географічного, іменного
та предметного покажчиків і з часом здійснив цей задум. Варшавський
архів давніх актів застосовував змішаний метод, кили описувалися окремі
важливі акти, зокрема дипломатичні, до всіх книг складалися індекси,
тобто покажчики – іменний, географічний і предметний. Члени
Петербурзької археографічної комісії рішуче висловилися за поактовий
опис і проти покажчиків.
У дискусії про методи описування книг брали участь завідувачі КЦАДА К.
Царевський, який наприкінці 1860-х рр. видрукував брошуру " Слід
вислухати і другу сторону” та І. Каманін, що опублікував статтю «Чем
должны быть описи архивов». Обидва автори заперечували вибіркове
описування актових книг, вбачаючи в цьому методі можливість
суб’єктивного підходу при відборі актів до описання, обстоювали по
актове описання і пропонували складати географічний та іменний покажчик
до кожного опису або до кількох. За часів завідування архівом ці вчені
основну увагу сконцентрували на описуванні найстаріших книг XVI ст. І
книг Київського воєводства XVII-XVIII ст. Опис здійснювався по актовий, з
викладенням змісту кожного акта з географічними, іменними і
хронологічними ознаками. Крім того, передбачалося анотування зовнішнього
вигляду документа, його автентичності, але ці позиції у більшості
виданих описів відсутні.
Завідувач архівом І. Каманін у звіті за 1912р. писав, що видруковано
описи до 70 книг (60 брошур), 4- дозволено до друку, 117- друкується,
54- підготовлено до друку. Перша світова війна, що незабаром
розпочалася, завадила здійсненню цих намірів. Загалом з 1869 р. було
видрукувано описи 79 книг.
Одним із важливих завдань, покладених на архів указом 1852 р., заради
чого, власне, й складалися описи, була виконання запитів приватних осіб,
дворянських зібрань та опік, видача зацікавленим особам виписів з
актових книг про право власності на маєтки або підтвердження
шляхетського походження. Зокрема, кількість виписів, виданих упродовж
1852-1867 рр. сягала 6000. Описи мали прискорити виявлення потрібних
документів і запобігти фальшуванню актів. Але, на жаль, архів з цим
завданням не впорався – 1867р. було виявлено нові факти підробок уже
архівними співробітниками в попередні роки, що призвело до видачі
фальшивих копій. Царським указом від 20 січня 1870 року було призупинено
всі судові справи, в яких фігурували виписи з актових книг КЦАДА, а
також заборонялася видача виписів з книг. Тому для архіву було важливо
розробити методи експертизи книг для виявлення фальшивих актів, вписаних
до них. Цим питанням зацікавився І. Каманін, результати його
спостережень було узагальнено в доповіді на Одинадцятому археологічному
з’їзді. В допоміжних історичних дисциплінах, зокрема палеографії та
філігранології, він вбачав інструмент для розпізнавання підроблених
актів. Завдяки вивченню ним українського скоропису XVI-XVIII ст. вийшов у
світ "Палеографічний збірник”, відзначений Уварівською премією
Російської Академії наук. За його участю в архіві здійснювалося
вивчення водяних знаків на папері, внаслідок чого спільно зі
співробітницею архіву О. Вітвицькою він підготував до видання альбом
водяних знаків.
КЦАДА не зміг приділити належної уваги впорядкуванню архівних
матеріалів, що надійшли у 80-х рр., оскільки основна увага приділялася
описання актових книг. Між тим, хоч упорядкування проходило повільно і
несистематично, було розглянуто 150 тис. справ, з яких 69 тис. залишено
на постійне зберігання. У той час було вирішено розмістити архівні
матеріали за темами, наприклад: справи про закріпачення і шукання
вільностей, справи пор земельні спори, справи про торгівлю тощо. Така
класифікація призвела до порушення хронології, цілісності фондів і
навіть справ. Упорядкування провадили завідувач архіву І. Каманян та
професор Університету св. Володимира О. Федотов-Чеховський, який тоді
був уже літньою людиною, до того він не склав жодного опису. Купи
згрупованих ним документи пролежали десятки років, лякаючи архівістів і
дослідників, оскільки ні в’язки, ні справи не мали архівних шифрів. Але,
не зважаючи на це, документи 3-го відділення використовували у своїх
працях О. Андріївський, І. Лужицький, М. Ясинський, В. Іконников, М.
Василенко, В. Щербина, О. Лазаревський та ін. Лише 1927 р. розпочалося
упорядкування цього опису.
1915р. під час наступу німецьких військ на Україну актові книги КЦАДА
було евакуйовані до м. Саратова, де вони тимчасово зберігалися в
місцевому університеті. Не вивезені матеріали Київського губернського
правління залишилися в Києві без нагляду й охорони. Після реевакуації
виявилося, що первісний порядок порушено, хоча, на перший погляд,
помітних втрат не було.
Створення архіву сприяло збереженню багатьох історичних матеріалів і
позитивно відбилося на розвиткові історичних досліджень українських,
російських і польських учених, а головне – на роботі Київської
археографічної комісії. До заснування архіву комісія друкувала перше
серійне видання " Пам’ятники”, переважно за матеріалами приватних
архівів, доступ до яких був досить обмеженим. Зі створенням архіву було
розроблено план систематичного видання документів у новій серії – «Архив
Юго-Западной России», що поділялося на 8 частин, кожна з яких
присвячувалася певній темі: релігійні відносини в Україні, колонізація
Правобережної України, матеріали з історії міст, побут міщан, торгівля,
козацькі війни, історія шляхетських родів та ін. До 1919р. Київська
археографічна комісія опублікувала 50 томів за матеріалами КЦАДА. Майже
всі співробітники КЦАДА брали участь у виявленні, відбиранні,
копіюванні, археографічному опрацюванні актових документів до видання.
Зокрема, ряд томів упорядкували І. Каманін, К. Козловський, І.
Новицький. Останні, крім того, уклав іменний і географічний покажчики до
27 томів "Архіву”.
Тісно пов’язані з історією архіву імена М. Іванишина, М. Максимовича, В.
Антоновича, В. Мякотіна, О. Левицького, М. Грушевського та ін., котрі
написали за матеріалами архіву наукові історичні та научні праці про
козацтво, про селянські рухи в Україні, про гайдамаків, з історії міст і
розвитку права тощо. Деякі з них сприяли архіву в комплектуванні
документами. Так, завдяки М. Василенку до ЦКАДА було передано матеріали
монастирів Чернігівщини, що зберігалися серед документів казенної
палати, та ряд приватних родинних архівів.
Документи архіву використовували й іноземні вчені, зокрема польський
історик Ф. Равіта – Гавронський. Всесвітній науковий довідник "Minerva”
щорічно подавав на своїх сторінках відомості про КЦАДА.
І все ж, не зважаючи на певні досягнення ( головні з низ – це
концентрація в одній установі актових книг, окремих документів і
матеріалів відомчих архівів установ, врятування їх від фізичного
знищення, створення наукової та видавничої бази для Київської
археографічної комісії і вчених Університету св. Володимира в Києві),
КЦАДА зміг виконати поставлені перед ним завдання лише частково.
Вчений-історик, археолог, архівіст, безкорисливий працівник, завідувач
архіву І. Каманін у статті, присвяченій 50-річчю заснування архіву, з
гіркотою відмічав, що основна робота – описання актових книг
відбувається повільно, програму складання описів остаточно не вироблено;
кількість архівних документів зростає і вимагає більшої кількості
досвідчених працівників для роботи з ними; видача виписів без
прискіпливого дослідження документа, що засвідчується, спричинило
визнання багатьох підроблених документів за автентичні, чому сприяло
обмеження коштів на утримання архівістів, які легко погоджувалися на
підкуп; особовий склад архіву мало чисельний, а недостатнє фінансування
не дозволило архіву мати працівників з належним досвідом, коштів на
оправлення книг і окремих актів недостатньо; збереження актових книг і
документів вимагало пристосованого приміщення, якого університет надати
не міг.
Заснування КЦАДА в умовах Російської імперії не вирішило архівної
проблеми в Україні. Як і раніше, історичні документи було завершених у
діловодстві до 1 січня 1945 року і призначення відповідальних за роботу
цих архівів. Розпорядження забороняло використовувати архівні документи
як папір для писання або знищувати їх без дозволу архівних органів.
Отже, не зважаючи на те, що війна ще тривала, мережа державних архівів
області не тільки була відновлена, а й запрацювала досить ефективно, що
дозволило 1945р. продовжити розбудову архівної справи.
Вступ
Архівознавство, як і кожна наука, послуговується певними категоріями,
поняттями, термінами як вищою формою раціональної фіксації знань пор той
чи інший предмет, явище, факт. Поняття є способом відображення знання,
інструментом пізнання і наукового дослідження. До визначальних
архівознавчих категорій належать поняття: "архівна система”, "архівна
справа”, "система архівних установ”, "мережа архівних установ”, "мережа
архівних установ”.
Архівна система.
Слово грецького походження "система” означає цілісність, яка
базується на певних складових частинах і елементах, пов’язаних між собою
відповідними взаємозв’язками і спільними ознаками. Архівна система – це
сукупність основоположних принципів організації архівної справи,
способів технологій її ведення, що забезпечують цілісність та
скоординованість функціонування архівних установ. Архівна система має
конкретно-історичний зміст, є похідною від суспільно – державного ладу,
політичного устрою, національно-культурних традицій держави, регулюється
відповідними законодавчими актами.
Магістральним напрямом пострадянського архівного будівництва стала
демократизація національних архівних систем у рамках державотворчих
процесів та інтеграції їх у світове архівне поле. Реформування архівної
системи України за період після проголошення державної незалежності
відповідало загальним тенденціям. Протягом 1991-2001 рр. було здійснено
організаційні заходи щодо уточнення профілю архівів та їх
перейменування. Колишній Центральний державний архів Жовтневої
революції, вищих органів державної влади і управління УРСР було
перейменовано на Центральний державний архів вищих органів влади і
управління України, Державний архів Кримської області дістав назву
Державний архів в Автономній Республіці Крим. Якщо ці заходи мали
здебільшого механічний характер зміни вивісок і уточнення назв
структурних підрозділів, то значно складнішим було реформування колишніх
партійних архівів. Партійний архів Інституту історії партії при ЦК
компартії України було реформовано в Центральний державний архів
громадських об’єднань України, що розширило його профілю та збільшило
кількість джерел комплектування. Партійні архіви обкомів партії було
організаційно ліквідовано, а їхні фонди передано до державних архівів
відповідних областей.
Важливим рубежем реформування архівної системи України стало прийняття
Верховною Радою України в грудні 1993р. Закону "Про Національний
архівний фонд і архівні установи”. 2001р. до нього внесено ряд змін і
затверджено його нову редакцію. Закон визначив поняття Національного
архівного фонду як однієї із загальнонаціональних цінностей, зафіксував
його як об’єкт права, заклав єдині основи системи архівних установ.
Закон регулює суспільні відносини, пов’язані з формуванням, обліком,
зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші
основні питання архівної справи.
Висновок
Був час, коли під впливом гегелівської філософії зміст історичної
науки вважали в тому, що вона вивчала за розвиток народнього духу, який
виявлявся в найбільш визначених персонах нації – князях, царях, героях, в
державних та громадських установах. Найтиповішим істориком,
істориком-біографом можна вважати англійського письменника Карлейля,
який прямо висловився, що єдине, що варто уваги в вивченню історії – це
герої, історичні особи. Вся історія, за Карлейлем, це біографії
визначних людей. Але час минав, людські думки шукали чогось іншого.
Середина XIX ст. й особливо його кінець принесли з собою розвиток наук
природничих, а з ними ідею еволюції. Пекуче шукання закономірностей
історичного процесу висунуло на перший план розвиток маси – народу, а
історичний матеріалізм поставив на перше місце дослідження продукцій них
форм – економічний фактор, який у попередніх дослідників грав
другорядну роль або й зовсім ігнорувався. Таке розуміння історії не
могло не відбитися на розумінні цінності історичного джерела.
Випадковий, анекдотичний матеріял чим далі, тим більше став грати роль
ілюстрації для певного часу, епохи. Саме ж вивчення історичного процесу
почало базуватися на вивченню масового, статистичного, головним чином,
матеріялу. Особливо це треба сказати про часи капіталізму. Щоб зрозуміти
хід історичного процесу, дослідникам потрібно осягнути економічні
відношення між різними класами людності в державі – через це ті різні
документи, що відносяться до статистики людності, розподілу земельної
власності, способів виробництва, фінансового устрою, стану торгівлі та
промисловості, вивозу та ввозу краму – почали ставати в історичних
дослідах на перше місце. Архіви, які до недавнього часу мало звертали на
такі документи увагу, тепер примушені привести до ладу подібний актовий
матеріал, щоб дати можливість дослідникам використати його в своїх
студіях. Стає цілком зрозуміло, що чим далі, тим більший прогрес
історичної науки, розуміючи тут історію як науку про минуле в самому
широкому значенні цього слова, стає все в більшій залежності від стану
архівів. Я маю тут на увазі не тільки абстрактний інтерес до знання, але
також і інтерес, викликаний потребами практичного життя – інтерес
політика , громадського діяча або адміністратора. Щоб використати увесь
досвід минулих часів, щоб запобігти помилкам в дальшому будівництві, щоб
зрозуміти розвиток і напрямок життя, однаково і адміністратор, і
політик повинні звернутися до архіву, щоб знайти відповідь на пекучі
питання сучасного. Такі питання, як землеустрій селянства, підняття
продуктивності праці і ліпша організація виробництва, можна вирішити
тільки вивчивши докладно кожне з них в минулому, щоб зрозуміти їх у
сучасному.
Може здається, що добре впоряджена архівна справа потрібна
безпосередньо тільки невеликій кількості людей – діячам науки та
громадським діячам. Але думати так теж помилково. Я вже не кажу, що і
вчений, і політик мають в своїх працях інтерес громадський, спільний,
але кожному громадянинові по його приватній справі може бути потрібна
справка по справах, яким час давно минув, і вони зберігаються вже не в
установі, а передані в архів. Коли архіви працюють добре, влаштовані
правильно – громадянин за кілька годин одержить довідку йому потрібну,
коли ж архівна справа занедбана – даремно він буде сподіватися її
знайти.
Література
1.Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення: ДСТУ 2 732-94.-
Введ. 01.07.95.- К., 1994.- 33с.
2.Архіви України: Бібліогр. Покажчик. Зміст,1947-1970рр./УДНДІАСД;
Історичне т-во Нестора-Літописця; Уклад.: А.А. Батюк, М.І. Бутич.- К.,
1999.-199с.- (Архівні та бібліографічні джерела української історичної
думки; Вип.3).
3.Архівознавство: Підруч. Для студ. вищ. Навч. Закладів / Редкол.: Я. С.
Калакура та ін.- К., 1998.-87с.
4.Нариси історії архівної справи в Україні / за заг. Ред. І.Б. Матяш та
К.І. Климової.- К.: Видавн. Дім "КМ Академія”, 2002.- 331с.
5.Хрестоматія з архівознавства: навч. Посіб. Для студ. Іст. Спец. Вищ.
Навч. Зал. / Упоряд.: Г. В. Боряк та ін.- К.: Вид. Дім "КМ Академія”,
2003- 408с. – Бібліогр. В кінці розд. |
